Cергій Пастух – гИря моди

Є актори, є співаки, є моделі, а є просто ЗІРКИ.
Колись зірками вважалися люди з неймовірними талантом і харизмою, яких хотілося бачити, чути, доторкнутися, вловити хоча б шлейф їхньої шаленої енергетики.
Тепер же ЗІРКАМИ називають себе всі, хто має гроші, щоб записати якусь низькопробну попсову пісеньку, і дурість, щоб зняти неї кліп.
Складається враження, що ці клоуни, фріки, блазні самі не розуміють, що творять, заражаючи інформаційний простір своєю «творчістю».
Що ж, не буду розпорошуватися на загальні фрази. Розглянемо краще конкретний приклад. Останній, хто з таких квазізірок попав у моє поле зору був Сергій Пастух.

Похвально, що хлопець, взагалі, щось робить, але, людоньки, який же це сором!
Уявіть собі, напудрений зі всіх сторін, мужчинчик (по-іншому я його не можу назвати), взутий у кабли, стрибає на сцені й при тому робить вигляд, що вміє співати.

Ось слова останньої із його пісень ( «Гуру моди»):
1.Кожен хоче бути таким, як я.
Хто зі мною – моя фешн-сім’я.
Дуже просто мені бути зіркою –
Піднімати рейтинг із кожною вечіркою.
Приспів:
Спостерігай за мною,
Ти хочеш бути мною.
Буду твоїм героєм!
Оє!
Я – просто фешн-бог,
Моя біблія – «Вог».
Я – твій гуру моди.
Це мій перший крок.
2. І завжди з тобою Гуру моди – Пастух,
Ти не зможеш закрити ні очей, ані вух.
І ти хочеш віддати комусь міліон,
Щоби просто дістати мій телефон.
Приспів.

Вдумайтеся, а краще вслухайтеся. Хіба не маячня?! Юрунда повна! Але якщо таке є, отже, комусь воно потрібне…

Ось той, хто опікується цим дивом! Золтон, виявляється, теж співає… дуетом… із Сергієм Пастухом. До речі, дуже хороший тандем, навіть не знаю, хто з них безталанніший… Хлопці прекрасно доповнюють один одного.
Власне, неозброєним оком видно, що Пастуха і Золтона об’єднує щось більше ніж робота…

Найцікавіше те, що вся ця краса ще й приносить прибуток, отже, комусь це подобається.
Хоча думаю, що проект «Сергій Пастух» має стільки видатків, що мізерні гонорари, які можуть запропонувати нічні клуби не покривають навіть десятої частини витрат на концертні костюми, дорогезні кабли і косметичні й косметологічні процедури, на які «співак» витрачає 1000 – 1500$ щомісяця!
Найприкріше те, що ця солодка пара зовсім не усвідомлює своєї недолугості й преться поперед батька в шоу-бізнес.
Своїми вухами чула, як пан Золтон казав: «Все идиоти, которым ми не нравимся, просто завидуют. Флаг им в задницу и барабан на шею!»
Не люблю я антиреклами, але наболіло. Наболіло, бо знаю, що лицем країни є політика та естрада… не хочу, щоб Україна мала таке потворне обличчя…
Тож, любі мої, вмійте відрізняти Божий дар від яєчні, слухайте лише якісну музику, й живіть якісно, бо Ви того варті ;)

Вони німі, але говорять...

Польща ніколи не була в СРСР, але була в Співдружності. Це відразу видно по деяких будівлях у Варшаві. Стиль сталінського ампіру не сплутаєш ні з чим!
Варшава - справжня європейська столиця, сама переконалася. В цьому місті гармонійно поєднуються вишукані австрійські будинки, сучасні хмарочоси й вже згадані мною вище будівлі а-ля СРСР.

Багато цікавого Ви можете прочитати в Інтернеті та почути від екскурсоводів про столицю Польської держави. Я ж бо хочу звернути Вашу увагу лише на деякі моменти...
Гуляючи широкими вулицями цього затишного міста, я побачила напівзруйнований, а точніше, не відреставрований будинок (у державах ЄС таке побачити - рідкість) із великими постерами на ньому. Я зупинилася... роздивилася... Є щось у ньому зачаровуюче... Погляньте самі.

Розпитавши перехожих, я дізналася, що то будинок-пам'ятник євреям, які загинули під час Другої світової війни. Там було гетто, тому й прикрашають будівлю постери, на яких зображено обличчя явно юдейської віри.
Уявіть собі, цілий добротний цегляний будинок у центрі міста призначений бути пам'ятником. У той час, коли в Україні забудовують кожний "центровий" клаптик асфальту.
В ньому справді ніхто не живе. Лише на першому поверсі Ви можете розгледіти декілька магазинів.
Згодьтеся, це справді оригінально та шокуюче!
Не менш ефектними у Варшаві є сучасні скульптури. Пропоную Вам помилуватися русалоньками. Кожна з них представляє одну з країн, що брали участь у Євро-2012.

Півдня я милувалася-дивувалася цій нестандартній ідеї, аж поки не прогулялася по Старому місту.

Ось таке я побачила на головній площі Старого міста (що дуже схожа на львівську площу Ринок). Й пригадалася мені народна мудрість: "Все нове - добре забуте старе". В даному випадку не нове, а трішки видозмінене - у "євро-русалок" не меч, а м'яч і груди в них, здається, іншої форми (так-так, придивіться;)).
Ось такі цікавинки я надибала цього разу. Ви теж подорожуйте, побачте світ власними очима і заходьте на мій блог - тут те, про що у Вікіпедії не пише, а екскурсоводи не розповідають ;).

Москва - не Воля

«Он допивал свой кофе и всмотривался в лица своих подчиненных – такие испуганные, знакомые, нет, уже почти родные лица»… Ну й що далі? Дурниця повна! Ще тиждень і маю здати готовий роман, а я ще сьомого розділу не дописав (їх має бути дванадцять)!..
Може, попросити відстрочку… Та ні, у видавництві з мене три шкури спустять і, чого доброго, попросять повернути аванс: тоді взагалі залишуся без гроша… А я ж тут один: ні батьків, ні родичів, ні власної сім’ї… Хм, «власна сім’я» - легко сказати… Та ні, було би з ким і було б на що, то можна говорити, але хай простить мене класик, якого я перефразую (себто народ): « Запорожець – не машина, а москвичка – не дружина»; до того ж, тут, у столиці, все страх, яке дороге, й повітря брудне, а людей – сила силенна! Ну як тут можна творити? Як не газ перекриють - то світла немає, як не світла - то води, а коли все в порядку - то обов’язково вкрадуть гаманець у метро… Я так більше не можу!!!
А, може, ну її – ту Москву! Поїду до батьків, відпочину, знову окину оком рідну Волю (то село моє так називається), вдихну на повні груди аромат волошкового поля, допоможу батькам: пофарбую ворота, накопаю картоплі, наколю дров, а там, диви, фермером стану, як батько… А що? Побудую собі хату добротну, цегляну. Сам побудую, дідові же якось удалося, а я чим гірший?!
Знайду собі жіночку – дзвінку, хутку, проворну – україночку, щоб з очима, як намистинки, аби глянула і обпалила!.. Ні, тут таких немає… Москвички, звичайно, ефектні дівчата: з усіх сторін намальовані, напудрені, напарфумлені, але в голові – тирса наче! Думають, якщо два ока в них однаково намальовані, то їм до ніг повинен упасти весь світ (світ чоловіків, звичайно).
Ох, Воле моя – серце моє!.. Нарешті, здибаюся з Петром, сто років його не бачив! Він так і залишився там, а я ж казав йому: «Петю, та їдь ти в місто, чого такий талант пропадати буде? Ти ж усім Comedy club-ам носа втреш! Ти ж так смішно говориш, що й жартів вигадувати не треба». А він мені: «Те, «в місто їдь» - легко тобі сказати… Ти собі романи пописуєш - ти і їдь, а в мене - мистецтво високе! Жарти… Вони ж просто так не народжуються. Тут треба натхнення, таланту, аудиторії, врешті-решт… А з моїми коломийками далі Львова не заїдеш, а за Дніпром взагалі «чястушек рускіх» захочуть, бо «язик в ніх радной» розумієш! Я то вже знаю. Їхав я до цьотки минулого літа в Красний Луч… Дякую, наївся вже».
Ех, Петре, тепера згадую тебе кожний божий день і каюся…
Так, про що це я… Вже півночі минуло,а я ще маю дописати роман, хоча б розділ, хоча б абзац закінчити… На чому ж я зупинився? А, згадав: на «лицах подчиненных».Ага, подчиненных лица, ліца подчинненые, подчинившыеся лица… О знаю-знаю, як далі! Нарешті, Муза!!! «Спорожнивши горнятко», - як то буде російською? «Опустошивши чашку?» - Ні, не звучить… «Сделавши чашку пустой» - тьху! Юрунда якась!
Ох, дідько, навіть Муза в мене україномовна!
Та що це я розкисаю?! Не можна здаватися! Потрібно йти до своєї мети… До мети… А яка ж у мене ціль? Писати російськомовне чтиво й продавати свій талант за гріш? А я ж хотів стати письменником, а не писакою! Можливо, ще можна все змінити: повернутись на рідну землю і почати нове життя, реалізувати себе на Батьківщині. Таке солодке слово «Батьківщина»: скільки в ньому змісту, скільки щастя, скільки неба, скільки гір, рік, полів! Чому ж я сиджу?! Воле, я вирушаю до Тебе, щоб творити по-справжньому – по-українськи!!!
Анастасія Позичайло

У гостях добре, поки ти – гість, або сервіс – любов за гроші

Туристи, як правило, ходять по вже протоптаних стежках. Люди, що відвідують якусь цікаву місцину вперше, милуються-дивуються всьому, що бачать… ні, не правильно, всьому, що їм показують.
Так і повинно бути, ми витрачаємо великі гроші на поїздку за кордон не для того, щоб вивчати недоліки, а щоб отримати враження, відпочити душею, насититися видовищем і «заморським» хлібом.
Зараз дуже популярні тури по Європі. Це й не дивно. Вони ідеально підходять для сучасного мешканця мегаполіса : швидка зміна місць і подій, багато вражень від різних країн, що вже десь на четвертий день подорожі зливаються в одну десь у нетрях нашої підсвідомості, й поверхневий огляд культурних пам’яток під гаслом : не заглиблюватись, аби не напружуватись!
Так, ми справді живемо в шаленому ритмі. Біжимо, не відчуваючи ніг, читаємо, не розуміючи про що, їмо, не відчуваючи смаку і подорожуємо, не відчуваючи цінності миті, марнуємо її.
Біжимо вслід за гідом, боячись заблукати, хоча так хочеться зупинитися, придивитися, запитати. Та рідко хто наважиться відбитися від стада і стати людиною. Тут вже йде мова не про екскурсійні тури, а про одвічну хворобу українців – страх задавати питання, страх знати більше, ніж нам дозволяють.

Тому відвідуючи європейські країни або інші розвинені держави, нам здається, що ми потрапили в рай. Ми обов’язково кидаємо монетку у фонтан або в інші водоймища (калюжа теж рахується) в надії на те, що колись повернемося в цей едем.
І натхненними й окриленими вертаємося додому, але реалії життя на Батьківщині наполегливо атакують повітряний замок солодких мрій та ілюзій, врешті - решт, руйнуючи його.
І тут, о диво, виявляється, що вулиці в нас брудні, сміття не посортоване, люди злі, а в безкоштовних туалетах немає паперу.
Все те, чого ми не зауважували раніше спричиняє дискомфорт. Ось тут і починається ностальгія за чужими краями, а з часом народжується мрія – жити за кордоном. Будь – де, але не дома.
А все це чому? Бо бачили лише те, що показували, бо дивилися лише туди, куди пальцем тицяли, бо йшли тільки туди, куди показували дорогу. Тому й повірили в казку, яку з майстерністю і професіоналізмом придумали, подали й продали гуру туристичного бізнесу.
Але, любі мої, не плутайте туризм з еміграцією! Перед тим, як проклинати долю, що зробила Вас українцем, поїдьте в омріяну державу своїм ходом, поживіть там, попрацюйте, подивіться не лише на столицю й великі міста, а й на забиті села… Повірте, і там є п’яниці, сироти й безпритульні, і там сільські дороги рясно всіяні ямами, а вулиці смердять каналізацією, і там люди егоїстичні та заклопотані, а повітря брудне й сонце бліде…
Добре там, де нас немає!
Коли ти – турист, коли ти приїхав на три дні в чужий край, щоб захоплюватися ним, то все чудово, всі тобі усміхаються, прислужуються – люблять. Ти купив цю любов, придбавши візу й підтримавши іноземного виробника.
Правда ще в тому, що тільки ми (люди пострадянського простору) вважаємо цю комфортність чимось неземним, в цивілізованому світі є інша назва – «сервіс». Так, сервіс – це не що інше, як любов за гроші. Під словом «любов» я маю на увазі турботу,улесливість, зручності…
Ні, я не проти подорожей за кордон або турів по Європі, Боже борони! Їдьте, дивіться, розвивайтеся, чужого научайтеся, але не залишайте там серця… В гостях добре, поки Ти гість.

Анастасія Позичайло

Кажуть, що він не з Чорнобиля...

Грибний сезон вже давно розпочався.Ринки рясніють не лише вже традиційними шампіньйонами, а й такими делікатесними грибочками,як білі, підосиновики, лисички, парасольки, червоноголовці... Тому, хто ще цієї осені не їхав "на гриби", то зараз саме час дістати зі сховок свої ґумаки й водонепроникну куртку й відправитися на пошуки смачненького. А ті, хто "збирає" гриби в магазинах і на ринках, будьте обачними. Добрі очі продавця - не завжди є гарантією якісного продукту. На днях вирішила себе побалувати юшкою із білих грибів. Кажуть, що цей (показаний нижче) красень не з Чорнобиля, а з Турок... Щось мені не віриться, але задля цікавості купила.

P.S.Не збирайте поганок, вони отруйні!!!

І там таке є...

Братислава - дуже затишне словацьке місто. По енергетиці чимось нагадує Львів, але більше, просторніше. Там є чим дихати,не зважаючи на туристів, та  їх і небагато (порівняно з Парижем або Віднем), а дарма, бо є на що дивитися! Вишуканість старовинних будинків, велич сучасних хмарочосів, простори великих площ зачаровують. Проте найбільше мене вразив пам'ятник... Сталіну! Чого-чого, а такого побачити в Європейській столиці (навіть пострадянській) я не очікувала. Не прошу Вас вірити мені на слово, є фотофакти.

Зізнаюся, що маю підозру, що постать цього симпатичного зеленавого мужчини прикрашатиме фасад Національної галереї, що знаходиться в центрі Братислави, тимчасово. Думаю, пам'ятник - один з експонатів виставки соцреалізму, яка проходить у галереї, і слугує такою своєрідною афішою. Хоча монумент стоїть недовго, але встиг уже попасти в поле зору як українським туристам, так і словакам-патріотам. Неозброєним оком на шиї Сталіна видно сліди вандалізму. Голову йому, бачте, хотіли відсікти, а, можливо, це недоліки виробництва, на камені ж не заживає... Хто його знає...

На десерт викладу ненайкращу свою фотографію, аби Ви краще могли собі уявити масштаби.

P.S. Прошу вибачення у всіх, кого міг образити цей матеріал. Нічого особистого, просто мене цей факт вразив і видався мені цікавим.

Тепер і я тут!

    Вітаю Вас у моєму блозі. Надіюся, що він Вам сподобається (в перспективі), оскільки я  намагатимуся як можна частіше опубліковувати тут свої статті, есе, оповідання й інформацію, яку я вважаю важливою.
    Чесно кажучи, ніколи не думала, що стану блогером (ох, як я пафосно написала), але виявилося, що блог - це найдоступніший варіант публікації своїх творчих доробків для журналіста-початківця, до того ж, це заявка про своє існування, як творчої одиниці, у світовій мережі, що теж не погано, бо інтернет, як ми знаємо, - це не додаток до нашого життя, а його  частина. А я хочу жити повноцінним життям : з блогами, соціальними мережами та кока-колою=). Як говорив Білл Гейтс: "Якщо тебе не існує в мережі, то тебе не існує взагалі".
    Що ж, тепер Ви знаєте, як я докотилася до такого життя (майже по своїй волі). Тож заходьте до мене на гостину, я постараюся бути цікавою та лаконічною. ;)