«Он допивал свой кофе и всмотривался в лица своих подчиненных – такие испуганные, знакомые, нет, уже почти родные лица»… Ну й що далі? Дурниця повна! Ще тиждень і маю здати готовий роман, а я ще сьомого розділу не дописав (їх має бути дванадцять)!..
Може, попросити відстрочку… Та ні, у видавництві з мене три шкури спустять і, чого доброго, попросять повернути аванс: тоді взагалі залишуся без гроша… А я ж тут один: ні батьків, ні родичів, ні власної сім’ї… Хм, «власна сім’я» - легко сказати… Та ні, було би з ким і було б на що, то можна говорити, але хай простить мене класик, якого я перефразую (себто народ): « Запорожець – не машина, а москвичка – не дружина»; до того ж, тут, у столиці, все страх, яке дороге, й повітря брудне, а людей – сила силенна! Ну як тут можна творити? Як не газ перекриють - то світла немає, як не світла - то води, а коли все в порядку - то обов’язково вкрадуть гаманець у метро… Я так більше не можу!!!
А, може, ну її – ту Москву! Поїду до батьків, відпочину, знову окину оком рідну Волю (то село моє так називається), вдихну на повні груди аромат волошкового поля, допоможу батькам: пофарбую ворота, накопаю картоплі, наколю дров, а там, диви, фермером стану, як батько… А що? Побудую собі хату добротну, цегляну. Сам побудую, дідові же якось удалося, а я чим гірший?!
Знайду собі жіночку – дзвінку, хутку, проворну – україночку, щоб з очима, як намистинки, аби глянула і обпалила!.. Ні, тут таких немає… Москвички, звичайно, ефектні дівчата: з усіх сторін намальовані, напудрені, напарфумлені, але в голові – тирса наче! Думають, якщо два ока в них однаково намальовані, то їм до ніг повинен упасти весь світ (світ чоловіків, звичайно).
Ох, Воле моя – серце моє!.. Нарешті, здибаюся з Петром, сто років його не бачив! Він так і залишився там, а я ж казав йому: «Петю, та їдь ти в місто, чого такий талант пропадати буде? Ти ж усім Comedy club-ам носа втреш! Ти ж так смішно говориш, що й жартів вигадувати не треба». А він мені: «Те, «в місто їдь» - легко тобі сказати… Ти собі романи пописуєш - ти і їдь, а в мене - мистецтво високе! Жарти… Вони ж просто так не народжуються. Тут треба натхнення, таланту, аудиторії, врешті-решт… А з моїми коломийками далі Львова не заїдеш, а за Дніпром взагалі «чястушек рускіх» захочуть, бо «язик в ніх радной» розумієш! Я то вже знаю. Їхав я до цьотки минулого літа в Красний Луч… Дякую, наївся вже».
Ех, Петре, тепера згадую тебе кожний божий день і каюся…
Так, про що це я… Вже півночі минуло,а я ще маю дописати роман, хоча б розділ, хоча б абзац закінчити… На чому ж я зупинився? А, згадав: на «лицах подчиненных».Ага, подчиненных лица, ліца подчинненые, подчинившыеся лица… О знаю-знаю, як далі! Нарешті, Муза!!! «Спорожнивши горнятко», - як то буде російською? «Опустошивши чашку?» - Ні, не звучить… «Сделавши чашку пустой» - тьху! Юрунда якась!
Ох, дідько, навіть Муза в мене україномовна!
Та що це я розкисаю?! Не можна здаватися! Потрібно йти до своєї мети… До мети… А яка ж у мене ціль? Писати російськомовне чтиво й продавати свій талант за гріш? А я ж хотів стати письменником, а не писакою! Можливо, ще можна все змінити: повернутись на рідну землю і почати нове життя, реалізувати себе на Батьківщині. Таке солодке слово «Батьківщина»: скільки в ньому змісту, скільки щастя, скільки неба, скільки гір, рік, полів! Чому ж я сиджу?! Воле, я вирушаю до Тебе, щоб творити по-справжньому – по-українськи!!!
Анастасія Позичайло
Немає коментарів:
Дописати коментар