Публіцистика на те й публіцистика, щоб жити вічно, принаймні, довго, аби бути завжди актуальним чтивом, і щоб її було не соромно передруковувати через декілька років, ба, десятиліть, століть.
Володимир Коваленко у своїй публіцистичній статті «Сусід з каменем за пазухою» проводив паралель між 30-ми роками в Чехословаччині й 1996 роком в Україні, і зараз, у 2014 році,твір знову набув актуальності.
Ось як буває, коли тема вибрана правильно й написано аргументовано. Очевидно, майстерність публіциста полягає ще й у тому, щоб знайти рану, яка кровоточить й ніколи не знекровиться, і ятрити її або ж, навпаки, окропити цілющою водою своїх слів.
Події в Криму зараз на слуху і на устах кожного українця. Ми з жахом дивимося телевізор, і в усіх на думці тільки одне: «Все, що завгодно, тільки не війна!» Така особливість мислення людей пострадянського простору, бо ми бачили війну, вся наша новітня історія – війна!
Та чи загрожує вона нам зараз? Чи буде Україна боротися за Крим до смерті, ворожнечі й руїни – навряд! Якщо відкинути сентименти й увімкнути логіку й економічне мислення, то єдине, що держава втрачає, віддавши Крим Росії, - це репутацію на міжнародній арені, позаяк, не такі вже наші кордони недоторканні, й відкроїти шматочок земельки десь там збоку не так уже й важко. Безумовно, це вагома втрата, проте, економічно Україна позбавляється збиткового регіону й за рахунок інших південних областей не втрачає вихід до моря. Якщо ж говорити про Кримські землі в контексті туризму, то, звичайно, клімат там унікальний, але українці в більшості своїй вже давно не відпочивають у Ялті – дорого, поганий сервіс, брудне море. Курорт у Криму принадний лише для тих, хто отримує правсоюзні путівки або не має закордонного паспорту.
Тільки не подумайте, що я за те, щоб здати Крим без бою, ні в якому разі! Росія – занадто небезпечний і, зрештою, невдячний сусід, аби робити їй подарунки.
Щодо гноблення росіян та російськомовного населення на території України, то можу з певністю сказати, що такі заяви – просто хамство! Тільки задумайтеся: Західна Україна в Україні сприймається, як заповідник, де живуть вимираючі види українських патріотів, а україномоні громадяни... чим ближче до сходу, тим більше на них дивляться, як на йолопів, які не можуть вивчити «человеческий язык», і це все на рідній землі! Про яке гноблення може, взагалі, йти мова?! У нас поки лише потуги ліквідувати російське панування – не більше!
Як писав В. Коваленко: «Не можу не висловити своєї думки про «московських захисників» росіян у країнах «близького зарубіжжя», їхнє обурення було б зрозумілим, якби Росія булла традиційно людяною країною на зразок Сполучених Штатів, де за єдиним збитим над Боснією льотчиком організовується ціла експедиція . Але ж у самій Росії, як у будь-якій азіатській країні, - у Китаї або Іраку, - навіть людське життя нічого не варте».
Виходить, чхати хотів весь російський уряд на «пригноблених» у Криму. Росія – лише де-юре федерація, а де-факто – імперія, яка може жити й функціонувати лише за рахунок постійного розширення території. От і розігрався апетит, прийшов час відкусити від Ураїни такий ласий, уже облизаний шматочок.
Маю велику надію, що Європа схаменеться й справді вживатиме заходи проти Росії, а не лише вдаватиме підтримку. Інакше нанаситна баба з’їсть увесь світ, якщо не помре раніше, – від нетравлення.
Анастасія Позичайло
Немає коментарів:
Дописати коментар